Главная » Новости Украины » Фантомні болі за «Мотор січчю». Про що слід пам’ятати новому уряду Гончарука

03.09.2019

Фантомні болі за «Мотор січчю». Про що слід пам’ятати новому уряду Гончарука

Нещодавно багато експертів одночасно взялися говорити про необхідність повернення підприємства «Мотор Січ» у державну власність та про те, що воно було приватизоване незаконно. Мовляв, саме тому контрольний пакет акцій також не може бути законно куплений іноземними, зокрема китайськими компаніями. Втім, складається враження, що такий висновок вирваний із контексту. Особливо, якщо пригадати історію та розібратись в фактах і структурі приватизації. 

Так, виробниче об’єднання «Моторобудівник», яке згодом стало називатися «Мотор Січ», внесли в список об’єктів, які приватизуються, 14 грудня 1991 року. Але законодавчого порядку зміни форми власності таких об’єктів на той час не існувало. 

Молодим управлінцям уряду Гончарука слід брати найкраще з економічної історії України і підсилювати це інноваціями

У 1992-93 роках уряд запропонував ПО «Моторобудівник», за участі Фонду держмайна, першим розробити експериментальний план приватизації, яким планували скористатися інші великі заводи Запоріжжя. План був затверджений наприкінці березня 1994-го і полягав у наступному: 33,5% акцій компанії могли викупити співробітники об’єднання, 7,5% — колишні співробітники, які вийшли на пенсію, 15% знаходились у вільному продажі. Це був контрольний пакет. Залишалися ще 44%. 

17% з них мали бути продані на конкурсній основі, а 27% — у вигляді неподільного пакету передані АТ «Мотор Січ», як стратегічному інвесторові, зобов’язаному протягом двох років використовувати дивіденди на розробку і виготовлення двох нових зразків авіаційних двигунів. У разі невиконання — 27%-й пакет повинен був бути повернутий державі. 

В результаті, у липні 1994 року 27% акцій отримали 25 тис співробітників компанії. 

Читайте также:  В «Нафтогазе» назвали условия, на каких предлагают РФ продлить транзит газа

Слід зазначити, що у підготовці приватизації з боку заводу брали участь багато його керівників, яким були обіцяні акції і місця в раді директорів. Один з них – В’ячеслав Богуслаєв – у наступні роки сконцентрував вплив на понад 80% акцій шляхом викупу їх у акціонерів, що дозволило йому повністю контролювати підприємство та зробило одним з найвпливовіших і найбагатших людей в Україні. 

Але чи не таким самим шляхом пройшли інші так звані червоні директори? 

Зважаючи на те, що у ті роки відбувалося в країні, це, напевно, було єдине рішення, яке дозволяло виживати великим підприємствам. Адже у той час багато з них були порізані на металобрухт саме через відсутність бачення владою молодої незалежної держави комплексної моделі розвитку промисловості та економіки загалом. 

Що ж стосується сьогоднення, збереження таких стратегічних об’єктів має бути ключовим завданням з формування унікального українського виробничого комплексу. Однак слід відходити від моделі сировинного придатка ЄС, чимшвидше переорієнтовуючись на економіку доданої вартості, а саме: продукти з інноваційною складовою.

Саме тому молодим управлінцям уряду Гончарука слід брати найкраще з економічної історії України, підсилювати це інноваціями й розвивати як національний продукт. Пропозицій продажу стратегічних об’єктів буде багато, але варто зберегти ті, які додають не тільки в економічному та прибутковому плані, але й формують репутаційний капітал нашої держави. 

Тарас Семенюк, аналітик KyivStratPro

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Источник